У разі коли фізична особа, яка
через свої релігійні або інші переконання відмовилася від прийняття
ідентифікаційного номера та офіційно повідомила про це органи ДПС, з Реєстру
підлягає вилученню вся інформація про таку особу.
Нагадуємо, що чинним законодавством України
передбачено: громадяни можуть відмовитися від облікової картки платника
податків лише через релігійні переконання. Таке право для громадян передбачено
статтею 70 ПКУ.
Держава та, зокрема, органи доходів і зборів не уповноважені
перевіряти істинність релігійних переконань.
Проте ситуація не завжди була однозначною, адже:
по-перше, таких «особливих» платників податків заносять
до окремого Держреєстру за прізвищем, ім'ям, по батькові, серією та номером
паспорта;
по-друге, свого часу (окреме правило чинне і на сьогодні)
недостатньо було подати лише заяву (повідомлення) про відмову від
ідентифікаційного коду через релігійні переконання;
по-третє, особи, які спочатку все-таки отримали ІПН і
лише згодом прийняли рішення відмовитися від нього, можуть одночасно з
повідомленням органів Міндоходів про таку відмову вимагати знищення даних про
них.
Отже, трохи
історії.
У квітні 2009 року фізособи звернулися з позовом до ДПА та ОДПІ про
зобов’язання останніх ліквідувати у Державному реєстрі фізичних осіб — платників
податків та інших обов’язкових платежів (далі — Реєстр) ідентифікаційний номер,
зберегти раніше встановлену форму обліку платників податків, вилучити відомості
про ідентифікаційний номер, знищити облікову картку з особистими даними,
поставити у паспортах відмітку про наявність права здійснювати будь-які платежі
без ідентифікаційного номера та завірити підпис відповідальної особи гербовою
печаткою.
На обґрунтування своїх вимог вказували на те, що через свої
релігійні переконання не бажають здійснювати будь-які платежі з використанням
ідентифікаційного номера.
Але суди по-різному тлумачили таке право.
З одного боку, суди погоджувалися з висновками про законність
анулювання ідентифікаційних номерів та їх вилучення з Реєстру, бо фізособи
(позивачі) є віруючими громадянами України та парафіянами Української
православної церкви, які через свої релігійні переконання не бажають мати
раніше присвоєні ДПА ідентифікаційні номери та вимагають їх обліку як платників
податків за прізвищем, іменем, по батькові, за місцем проживання та внести
відповідні записи до паспортів, про що письмово повідомили ОДПІ.
З іншого боку, разом із заявою накази податкового органу містили
вимогу щодо надання пакета документів, а саме: свідоцтво про народження,
паспорт громадянина України, свідоцтво про шлюб (за наявності), свідоцтво про
розірвання шлюбу (за наявності), свідоцтво про зміну імені (за наявності),
копія документа про присвоєння ідентифікаційного номера.
Зважаючи на обсяг інформації про фізосіб, яка включається до
Реєстру, зокрема індивідуальні ідентифікаційні номери, що надаються фізособам —
платникам податків і зберігаються за ними протягом усього їхнього життя;
інформація про сплату фізособами податків та інших обов’язкових платежів;
прізвище, ім’я та по батькові; дата народження; місце народження (країна,
область, район, населений пункт); місце проживання; місце основної роботи; види
сплачуваних податків та інших обов’язкових платежів; інформація про сплату
фізособами податків та інших обов’язкових платежів, — ВСУ вважає, що у разі
коли фізична особа, яка через свої релігійні або інші переконання відмовилася
від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомила про це органи
ДПС, з Реєстру підлягає вилученню вся інформація про таку особу (Постанова ВСУ
від 21.05.2013 р., справа №21-132а13).
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 травня 2013 року м. Київ
Колегія суддів
Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
Головуючого Кривенка В.В.,
суддів: Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди
О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О.,
Тітова Ю.Г., −
розглянувши в порядку письмового
провадження справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 (далі – позивачі)
до Державної податкової адміністрації України, Луцької об’єднаної державної
податкової інспекції Волинської області (далі – ДПА, ОДПІ відповідно) про
зобов’язання вчинити певні дії,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2009
року позивачі звернулися з позовом до ДПА та ОДПІ про зобов’язання відповідачів ліквідувати у Державному реєстрі
фізичних осіб–платників
податків та інших обов’язкових платежів (далі – Реєстр) ідентифікаційний номер,
зберегти раніше встановлену форму обліку платників податків, виключити
відомості про ідентифікаційний номер, знищити облікову картку з особистими
даними, поставити у паспортах відмітку про наявність права здійснювати будь-які
платежі без ідентифікаційного номера та завірити підпис відповідальної особи
гербовою печаткою.
На обґрунтування своїх вимог вказували на те, що через
свої релігійні переконання не бажають здійснювати будь-які платежі з
використанням ідентифікаційного номера та посилалися на статтю 19 Конституції
України та частину другу статті 1 Закону України від 22 грудня 1994 року № 320/94-ВР «Про
Державний реєстр фізичних осіб–платників
податків та інших обов’язкових
платежів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі –
Закон № 320/94-ВР).
Волинський
окружний адміністративний суд постановою від 9 липня 2009 року в задоволенні позову відмовив.
Львівський
апеляційний адміністративний суд ухвалою від 7 жовтня 2010 року, залишеною без змін ухвалою
Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2012 року, постанову
Волинського окружного адміністративного суду залишив без змін.
Не
погоджуючись з ухвалою Вищого адміністративного суду України, представник
позивачів ОСОБА_5 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з
підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу
адміністративного судочинства України, в якій просив скасувати рішення суду
касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд.
На
обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України
від 25 жовтня та 6 листопада 2012 року в інших справах, які, на думку заявника,
підтверджують неоднакове правозастосування.
Ухвалою від 15
березня 2013 року Вищий адміністративний суд України допустив справу, що
розглядається, до провадження Верховного Суду України з підстави неоднакового
застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 1 Закону №
320/94-ВР у подібних правовідносинах.
У судових
рішеннях, наданих на підтвердження неоднакового застосування однієї й тієї
самої норми матеріального права, Вищий адміністративний суд України погодився з
висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення
позову про анулювання ідентифікаційних номерів та їх виключення з Реєстру,
оскільки позивачі є віруючими громадянами України та прихожанами Української
православної церкви, які через свої релігійні переконання не бажають мати
раніше присвоєні ДПА ідентифікаційні номери та вимагають їх обліку як платників
податків та інших обов’язкових платежів за раніше встановленими формами обліку без
застосування ідентифікаційного номера (за прізвищем, іменем та по батькові за
місцем проживання) та внести відповідні записи в паспорти, про що письмово
повідомили ОДПІ.
У справі, що
розглядається, Вищий адміністративний суд України зазначив, що відмова позивачам
у задоволенні заяв про скасування ідентифікаційного номера, проставляння
відмітки про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без зазначеного
номера, виключення з інформаційного фонду Реєстру відомостей про їх
ідентифікаційні номери, знищення облікових карток з їхніми даними пов’язана з
їх відмовою подати пакет документів відповідно до вимог Порядку унесення
відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної
особи–платника податків та інших обов’язкових платежів, затвердженого спільним
наказом ДПА та Міністерства внутрішніх справ України від 19 жовтня 2004 року №
602/1226 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20 жовтня 2004 року за № 1345/9944; далі – Порядок).
Вирішуючи
питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції
частини другої статті 1 Закону № 320/94-ВР, колегія суддів Судової палати в
адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Статтею 35
Конституції України кожному гарантоване право на свободу світогляду і
віросповідання.
Обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і
розмірах, встановлених законом, визначено у статті 67 Основного Закону.
У справі, яка розглядається, суди встановили, що позивачі
є віруючими громадянами України та прихожанами Української православної церкви,
які через свої релігійні переконання не бажають мати раніше присвоєні ДПА
ідентифікаційні номери та вимагають їх обліку як платників податків та інших
обов’язкових платежів за раніше встановленими формами обліку без застосування
ідентифікаційного номера (за прізвищем, іменем та по батькові за місцем
проживання) та внести відповідні записи в паспорти, про що письмово повідомили
ОДПІ. У свою чергу, відповідачі проінформували заявників про процедуру відмови
від ідентифікаційного номера, передбачену Порядком, та необхідність подання
певного переліку документів.
Згідно з частиною другою статті 1 Закону № 320/94-ВР для
осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття
ідентифікаційного номера та офіційно повідомляють про це відповідні державні
органи, зберігаються раніше встановлені форми обліку платників податків та
інших обов’язкових платежів. У паспортах зазначених осіб робиться відмітка про
наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного
номера.
Частиною другою статті 5 цього Закону, яка регламентує
порядок реєстрації фізичних осіб–платників податків та інших обов’язкових
платежів, передбачено, що до Реєстру не вноситься інформація про осіб, які через
свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття
ідентифікаційного номера та офіційно повідомляють про це відповідні державні
органи.
Обсяг інформації про фізичних осіб, яка включається до
Реєстру, визначено статтями 3 та 5 Закону № 320/94-ВР. Зокрема,
передбачено, що до інформаційного фонду Реєстру включаються такі дані:
індивідуальні ідентифікаційні номери, що надаються фізичним особам–платникам
податків та інших обов’язкових платежів і зберігаються за ними протягом усього
їх життя; інформація про сплату фізичними особами податків та інших
обов’язкових платежів; прізвище, ім’я та по батькові; дата народження; місце
народження (країна, область, район, населений пункт); місце проживання; місце
основної роботи; види сплачуваних податків та інших обов’язкових платежів;
інформація про сплату фізичними особами податків та інших обов’язкових
платежів.
Згідно з частиною третьою статті 9 зазначеного Закону
фізичні особи–платники
податків та інших обов’язкових платежів, крім осіб, які через свої релігійні
або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера та
офіційно повідомили про це відповідні державні органи, зобов’язані:
зареєструватись у Реєстрі з моменту виникнення об’єкта оподаткування чи сплати
податків та інших обов’язкових платежів; подавати до державних податкових
інспекцій по районах, районах у містах і містах без районного поділу відомості
про зміну даних відповідно до частини третьої статті 5 цього Закону протягом
місяця з дня виникнення таких змін.
Системний аналіз зазначених вище
правових норм дає колегії суддів Судової палати в адміністративних справах
Верховного Суду України підстави для висновку, що у випадку, коли фізична
особа, яка через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття
ідентифікаційного номера та офіційно повідомила про це органи державної
податкової служби, з Реєстру підлягає виключенню вся інформація про таку особу.
За таких обставин висновок
касаційного суду про відмову у задоволенні вимог позивачів не базується на
правильному застосуванні норм матеріального права.
Така правова позиція зі спірного питання вже була
висловлена Верховним Судом України у постанові від 28 березня 2013 року у
справі № 21-26а13.
Враховуючи викладене, а також те, що суд касаційної
інстанції у цій справі неправильно застосував норми матеріального права, які
регулюють спірні відносини, заява представника позивачів підлягає задоволенню,
а ухвала Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2012 року –
скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.
Керуючись
статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву представника позивачів ОСОБА_5 задовольнити.
Ухвалу Вищого
адміністративного суду України від 29 листопада 2012 року скасувати, справу
направити на новий касаційний розгляд.
Постанова є
остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2
частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
|
Головуючий
|
В.В. Кривенко
|
|
Судді: М.Б. Гусак
О.В.
Кривенда
|
О.А.
Коротких
В.Л.
Маринченко
|
|
П.В.
Панталієнко
|
О.Б. Прокопенко
|
|
О.О.
Терлецький
|
Ю.Г. Тітов
|
Немає коментарів:
Дописати коментар