Суд, встановлений законом

Відео “Суд, встановлений законом” – 6 хвилин

Під “судом” у практиці ЄСПЛ розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури. Цей орган має бути встановлений законом.

·                     суд утворений безпосередньо на підставі закону;

·                     суд діє в межах своєї  предметної, функціональної та територіальної юрисдикції;

·                     суд діє в законному складі.

---

Відео “Суд, встановлений законом” – 4 хвилини

Текст статті 6 Конвенції може скласти враження, що її вимоги є виконаними, коли справа заявника була розглянута будь-яким національним судом, який створено на підставі закону. Однак ЄСПЛ у кількох рішеннях наголосив, що поняття «суд, встановлений законом», стосується не тільки юридичного підґрунтя самого по собі існування «суду», але також і дотримання судом спеціальних норм, які регулюють його юрисдикцію, підсудність, повноваження судді (належний склад суду).

Першою справою, в якій ЄСПЛ розглянув питання компетенції суду у світлі вимоги «суду, встановленого законом», є справа «Coeme та інші проти Бельгії» (№ 3249296 та ін., рішення від 22 червня 2000 року). У цій справі касаційний суд Бельгії (верховний судовий орган країни) виніс вирок у першій інстанції щодо міністра уряду та 4 інших осіб, які ніколи не обіймали міністерських постів, хоча відповідно до національного законодавства цей суд був повноважним виносити рішення у першій інстанції тільки щодо міністрів.

У справі «Gurov проти Молдови» (№ 3645502, рішення від 11 липня 2006 року) ЄСПЛ визнав порушенням частини першої статті 6 Конвенції розгляд цивільної справи суддею, строк повноважень якого на момент розгляду справи закінчився, але він продовжував виконувати судові повноваження за відсутності будь-яких правових підстав.

Подібно до цієї справи, у справі «Олександр Волков проти України» (№ 21722/11, рішення від 9 січня 2013 року) заявник на національному рівні оскаржив до Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) своє звільнення з посади судді. Для цього 19 жовтня 2010 року Головою ВАСУ була спеціально створена палата, яка згодом частково задовольнила позов заявника. Заявник стверджував, що на час розгляду справи строк повноважень Голови ВАСУ сплив, чинне на той час законодавство не передбачало процедури обрання суддів на адміністративні посади, а здійснення ним повноважень відбувалось на підставі рішень Президії ВАСУ та Зборів суддів адміністративних судів України. Відповідно, створена Головою ВАСУ палата не була повноважною розглядати його справу. ЄСПЛ погодився із твердженнями заявника, визнавши, що ані створення палати ВАСУ, яка розглядала справу заявника, ані визначення її складу не були легітимними, оскільки здійснювались Головою ВАСУ, строк повноважень якого сплив, а отже, це не був «суд, встановлений законом».

Важливим прикладом застосування правила «суд, встановлений законом», який має неабияке значення для української практики, є наведений в рішенні у справі «DMD Group A.S. проти Словаччини» (№ 1933403, рішення від 5 жовтня 2010 року). У цій справі голова місцевого суду своїм наказом призначив себе суддею у справі заявника замість іншого судді та того ж дня припинив провадження у справі. Суд звернув увагу, зокрема, на такі обставини:

а) питання передачі справ від одного судді до іншого не було достатньо чітко врегульовано національним законодавством, яке не передбачало жодних гарантій проти зловживань;

б) мало місце поєднання однією особою адміністративних функцій і здійснення нею правосуддя як суддею;

в) єдиним документом, що регулював розподіл справ, був розклад роботи, який безконтрольно змінювався головою суду. Зваживши на ці обставини, Суд визнав порушення права на суд, «встановлений законом».

Відтак ЄСПЛ дійшов висновку, що касаційний суд не мав ознак «суду, встановленого законом».

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» (№№ 29458/04 та 29465/04, рішення від 20 липня 2007 року) ЄСПЛ зазначив, що згідно зі статтею 111-18 Господарського процесуального кодексу (ГПК) Верховний суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі. Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені ГПК. ЄСПЛ також зазначив, що не було жодної іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному суду ухвалювати подібне рішення у справі. Проте у даній справі Верховний суд не надавав жодних аргументів щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення ГПК і ухвалення такого ряду рішень, що, як вказувалося урядом, стало звичайною практикою Верховного суду. На думку ЄСПЛ, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені у ГПК, Верховний Суд не міг вважатися «судом, встановленим законом» у визначенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження.

Отже, слід вважати, що «суд, встановлений законом» означає наступне:

– дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності;

– дотримання правил автоматичного розподілу справ;

– наявність повноважень у судді;

– належний склад суду;

– наявність достатніх повноважень для розгляду певної категорії справ.

---

Використані рішення ЄСПЛ:

«Coeme and Others проти Бельгії»;
«Jorgic проти Німеччини», пункт 64;
«Richert проти Польщі», пункт 41;
«Lavents проти Латвії», пункт 114;
«Gorgiladze проти Грузії», пункт 67;
«Kontalexis проти Греції», пункт 38;
«Fruni проти Словакії», заява № 8014/07 від 21 червня 2011 року;
«Buscarini проти Сан-Маріно», заява № 31657/96;
«Posokhov проти Росії», заява № 63486/00, п. 39, ECHR 2003-IV від 04.03.2003 року;
«Gurov проти Молдови», заява № 36455/02, п. 37-39;
«Pandjikidze and Others проти Грузії», пункты 108–111;

Рекомендовані рішення ЄСПЛ:

«Posokhov проти Росії», заява № 63486/00, п. 39, ECHR 2003-IV від 04.03.2003 року;

---

·                     Jorgic проти Німеччини

(a)  Відповідні принципи

64. Суд вважає, що справу перш за все слід розглянути за статтею 6 § 1 Конвенції щодо того, чи був заявник засуджений «судом, встановленим законом». Він зазначає, що цей вислів віддзеркалює принцип верховенства права, котрий є невід’ємною частиною системи захисту, запровадженої Конвенцією і її Протоколами. «Закон», у розумінні статті 6 § 1, включає, зокрема, законодавство щодо встановлення і компетенції судових органів (див., inter alia, Lavents проти Латвії, № 58442/00, § 114, 28 листопада 2002 р.). Отже, якщо суд не має юрисдикції судити підсудного відповідно до чинних положень національного права, він не є «встановленим законом» у розумінні статті 6 § 1 (для порівняння, Coëme та Інші проти Бельгії, №№ 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 і 33210/96, §§ 99 і 107-08, ECHR 2000-VII).

65.       Суд далі зазначає, що, в принципі, порушення судом згаданих внутрішньо-правових положень про встановлення і компетенції судових органів становить порушення статті 6 § 1. Отже, Суд має компетенцію перевіряти, чи у цьому випадку було дотримано національного закону. Проте, з огляду на загальний принцип, відповідно до якого національні суди самі мають першими інтерпретувати положення національного права, Суд вважає, що не має ставити під сумнів їхню інтерпретацію, якщо тільки не було очевидного порушення національного права (див., mutatis mutandis, Coëme та Інші, цитоване вище, § 98 infine, і Lavents, цитоване вище, § 114). Стосовно цього Суд також зазначає, що стаття 6 не надає підсудному право обирати юрисдикцію суду. Отже, завдання Суду обмежується перевіркою існування розумних підстав, на яких було встановлено юрисдикцію (див., inter alia, G. проти Швейцарії, № 16875/90, рішення Комісії від 10 жовтня 1990 року, і Kübli проти Швейцарії, №17495/90, рішення Комісії від 2 грудня 1992 року).

---

·                     Лавентс проти Латвії

суд продовжила колегія, яка вже відмовилась від розгляду справи, а також їх постанова була скасована. Головуюча висказувалася у пресі щодо сторони захисту та виду майбутнього вироку

114. Суд нагадує, що, згідно з пунктом 1 статті 6, «суд» має завжди бути «встановленим законом». Це формулювання засвідчує принцип верховенства права, притаманний усій системі Конвенції та її протоколів. Адже правовий орган, що не є встановленим відповідно до законодавства, завжди буде позбавлений леґітимності, яка вимагається в демократичному суспільстві для вирішення справ приватних осіб. Вислів «встановлений законом» стосується не лише законності самого існування суду, а й складу суддів при розгляді кожної справи (див., тиіаііз тиіапЛз, рішення у справах «Булут проти Австрії» (Виїиіс. Аиігіске) від 22 лютого 1996 року, Кесиеіі 1996-11, с. 359, п. 29, та «Бускаріні проти Сан-Марино» (Визсагіпі с. Заіпі-Магіп) (ухв.) від 4 травня 2000 року, № 31657/96, неопубліковане). Термін «закон», про який ідеться в цьому положенні, стосується, таким чином, не лише законодавства щодо створення і компетенції судових органів, а й будь-якого іншого положення національного права, невиконання якого робить неправомірною участь одного або кількох суддів у розгляді справи. Тут ідеться, зокрема, про положення щодо повноважень, щодо несумісностей і щодо відводу суддів (див. рішення у справі «Коем та інші проти Бельгії» (Соете еіаиігез с. ВеІ§ідие), № 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, СЕБН 2000-VII, п. 99).
Недотримання судом зазначених положень означає в принципі порушення пункту 1 статті 6 (див. справи «Цанд проти Австрії» (2апсІ с. Аиігіске), заява № 7360/76, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року, ОК 15, с. 70, п. 68—71, та «Россі проти Франції» (Коззі с. Ргапсе), заява № 11879/85, рішення Комісії від 6 грудня 1989 року, ОК. 63, с. 105). Таким чином, Суду належить висловити свою думку щодо дотримання національного законодавства за цим пунктом. Однак, виходячи із загального принципу, за яким насамперед національні судові органи мають самі тлумачити національне законодавство, Суд вважає, що він може ставити під сумнів їхню оцінку лише у випадку грубого порушення цього законодавства (див. згадане вище рішення у справі «Коем та інші проти Бельгії», п. 98, наприкінці, та «Т. 8. і Е 8. проти Італії» (Т. 5. еі Р. 5. с. Іїаііе), заява № 13274/87, рішення Комісії від 6 вересня 1990 року, ОК 66, с. 164).

115. У цій справі Суд констатує, що постанова від 27 жовтня 1999 року, винесена двома засідателями про відвід пані Штейнерте, була скасована Сенатом Верховного суду на подання прокуратури 14 грудня 1999 року. Питання про відвід було тоді передано до Ризького регіонального суду, який, засідаючи в незмінному складі, відхилив клопотання про відвід і продовжив розгляд справи (див. вище пункт 32). У цьому питанні Суд констатує розбіж¬ність думок сторін щодо тлумачення і застосування частини третьої статті 41 КПК: заявник вбачає тут лише загальне правило, що визначає позицію прокуратури і не надає їй спеціальних повноважень у конкретних ситуаціях, тоді як Уряд вважає, що це положення надає прокуророві повноваження опротестувати рішення шляхом внесення протесту і зобов’язує Сенат розгля¬нути такий протест. Однак Суд не вважає за необхідне розглядати питання, яке з цих двох тлумачень є правильним. Навіть якщо припустити, що аргументи Уряду є обґрунтованими, Суд зазначає, що після скасування постанови від 27 жовтня 1999 року Сенатом розгляд справи по суті продовжила та сама колегія Ризького регіонального суду, яка вже відмовилася від її розгляду, що суперечить розпорядженню Сенату, зробленому при винесенні постанови від 14 грудня 1999 року. Так само Суд зауважує, що за статтею 28 КПК «суддя не може брати участі у розгляді справи (…), якщо якесь рішення або постанову, ухвалену за його участі, було скасовано». Суд вважає, що це положення сформульовано з достатньою точністю і дає змогу членам судового органу чітко передбачити сферу їхніх обов’язків і пов’язані з цим юридичні наслідки. З цього випливає, що, починаючи з 14 грудня 1999 року, дати скасування рішення, ухваленого двома судовими засідателями, ці засідателі не могли залишатися у складі тієї самої секції. Таким чином, колегія регіонального суду вже не відповідала вимогам закону.
116. Це означає, що тут було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

117. Суд нагадує: для того щоб встановити, чи суд може вважатися «незалежним», слід узяти до уваги, зокрема, спосіб призначення і тривалість мандата його членів, існування захисту проти зовнішнього тиску й розглянути, чи існують ознаки його незалежності (див., наприклад, рішення у справі «Фіндлей проти Сполученого Королівства» (Ріпдіау с. Коуаите-Ші) від 25 лютого 1997 року, Весиеіі 1997-1, с. 277, п. 73).
Що стосується «безсторонності», то її слід розглядати з двох точок зору. По- перше, йдеться про суб’єктивний підхід, для того щоб спробувати визначити переконання та особисту поведінку конкретного судді в конкретній обста¬новці. Зокрема, суд не повинен суб’єктивно виявляти будь-яку упередженість або особисті переконання; особиста безсторонність судді не ставиться під сумнів, аж доки не буде доведено протилежне. По-друге, слід застосувати об’єктивний підхід, метою якого є пересвідчитися, чи надає суд необхідні Гарантії, щоб зняти з цього приводу можливість будь-якого правомірного сумніву; крім того, поняття незалежності та об’єктивної безсторонності тісно пов’язані між собою (див., серед інших, рішення у справах «Пуллар проти Сполученого Королівства» (Риііагс. Коуаите-Ші) і «Томанн проти Швейцарії» (‘ТНотапп с. Зиіззе) від 10 червня 1996 року, Кесиеіі 1996-ІІІ, с. 792 та 815, відповідно, п. ЗО, а також «Екедемі Трейдинґ Лтд.» та інші проти Греції» (Асадету Тгадіщ Лісі. е( аиігез с. Сгесе) від 4 квітня 2000 року, № 30342/96, п. 43, і «Дактарас проти Литви» (Ракіагаз с. Ц(иапіе) від 11 січня 2000 року, № 42095/98, п. 30, неопубліковані).
118. Щодо суб’єктивного підходу, Суд нагадує, що виваженість, з якою судові органи мають здійснювати судові дії, має спонукати їх не звертатися до преси навіть для того, щоб відповісти на провокації; цього вимагають вищі цілі правосуддя і велич судового призначення. Зокрема, той факт, що голова або член суду, які розглядають справу, публічно вживають вислови, що містять натяк на негативну оцінку однієї зі сторін у справі, є несумісним з вимогами безсторонності, передбаченими в пункті 1 статті 6 Конвенції (див. «Бушемі проти Італії» (Визсеті с. Ііаііе), № 29569/95, п. 67—68, СЕОН 1999-УІ).

121. Спираючись на зазначене вище, Суд робить висновок, що суд, який розглядав справу заявника, не був безстороннім, а отже, було порушено пункт 1 статті 6 з цього питання. Він вважає, що такий висновок знімає потребу в окремому розгляді питання, чи суд був також «незалежним».

---

·                     Посохов проти Росії

народні засідателі не були призначені для участі у справі у порядку, передбаченому законодавством 

37. Европейский Суд отметил, что словосочетание «созданный на основании закона» относится не только к правовому основанию самого существования «суда», но и к составу суда по каждому делу (см. Решение Европейского Суда от 4 мая 2000 г. по жалобе
№ 31657/96 «Бускарини против Сан-Марино» (Buscarini v. San Marino).
Таким образом, Европейскому Суду надлежит изучить утверждения заявителя по данному делу, касающиеся явного нарушения положений внутригосударственного законодательства о назначении судебных должностных лиц. Тот факт, что в данном деле речь идет не о судьях, а о народных заседателях не имеет особого значения, так как в соответствие со статьей 15 Уголовно-процессуального кодекса РCФCР народные заседатели при осуществлении правосудия пользуются всеми правами судей.
38. Спор сторон в настоящем деле сводится к тому, насколько участие в судебном заседании 22 мая 2000 г. народных заседателей Стреблянской В.Н. и Ховяковой И.В. соответствовало внутригосударственному законодательству и, в частности, Федеральному закону «О народных заседателях федеральных судов общей юрисдикции в Российской Федерации».

41. Однако, помимо явного нарушения положений Федерального закона «О народных заседателях федеральных судов общей юрисдикции в Российской Федерации» в части, касающейся отбора народных заседателей путем жеребьевки и их привлечения к исполнению своих обязанностей на двухнедельный срок не чаще одного раза в год, Европейский Суд особенно отметил то, что собрание депутатов Неклиновского района – органа, полномочного формировать общие списки народных заседателей, –проинформировало заявителя об отсутствии списка народных заседателей, действовавшего до 4 февраля 2000 г. Таким образом, компетентные власти не смогли подтвердить наличие правовых оснований участия
Стреблянской В.Н. и Ховяковой И.В. в отправлении правосудия в день рассмотрения деля заявителя, принимая во внимание, что списки народных заседателей были сформированы 4 февраля 2000 г., а утверждены Законодательным Собранием Ростовской области 15 июня 2000 г.
Совокупность изложенных обстоятельств не позволяет Европейскому Суду сделать вывод о том, что Неклиновский районный суд, постановивший 22 мая 2000 г. приговор в отношении заявителя, был «судом, созданным на основании закона».
42. Следовательно, в настоящем деле имело место нарушение пункта 1 Статьи 6 Конвенции.

https://sudpraktika.wordpress.com/конвенція-про-захист-прав-людини/суд-встановлений-законом/