В ч.2 ст.34
Конституції України передбачено право кожного вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.
Таким чином,
Конституція України гарантує автономне право на інформацію, що включає право
«збирати» інформацію. Крім того, ст. 32 Конституції України передбачає право
знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування,
установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою
захищеною законом таємницею.
Ст. 50 Конституції
гарантує право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість
харчових продуктів і предметів побуту (така інформація не може бути засекречена).
«Право на інформацію» визнавалося ще Законом України «Про інформацію» у
редакції 1992 року та закріплювалося за «громадянами України, юридичними
особами і державними органами» і передбачало «можливість вільного одержання,
використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації
ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій».
Законом регулювався порядок доступу до інформації, у тому числі шляхом подання
інформаційного запиту. Так у травні 2011 року набули чинності Закон України
«Про доступ до публічної інформації» (Закон № 2939-VI від 13.01.2011) та нова
редакція Закону України «Про інформацію» (у редакції Закону № 2938-VI від
Посібник із застосування «трискладового тесту» 1713.01.2011).
Законом «Про доступ
до публічної інформації» визначено таке:
1) порядок
здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що
знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників
публічної інформації;
2) гарантії та
принципи забезпечення права на доступ до публічної інформації;
3) суб'єктів
відповідних відносин, їх права та обов'язки тощо.
Нова редакція
Закону «Про інформацію» передбачає «право кожного на інформацію», визначивши
при цьому одним із основних напрямів державної інформаційної політики
«забезпечення доступу кожного до інформації». Крім того, Закон «Про інформацію»
у ст. 20 закріпив важливий принцип максимальної відкритості, згідно з яким
«будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації
з обмеженим доступом». Окрім того, в Законі «Про інформацію» містяться також
інші положення, важливі для реалізації права на доступ до інформації, а саме:
дозвіл на поширення інформації з обмеженим доступом, якщо вона є суспільно
необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати
цю інформацію переважає потенційну шкоду від поширення (ч. 1. ст. 29);
визначення невичерпного переліку інформації, що становить предмет суспільного
інтересу (ч. 2 ст. 29); звільнення від відповідальності за розголошення
інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є
суспільно необхідною (ч. З ст. 30). Два нових інформаційних закони також
відмовилися від хибної концепції права власності на інформацію загалом і
власності держави на інформацію зокрема. Вони закріпили підхід, що ґрунтується
на Конституції України, Цивільному кодексі України та міжнародних стандартах і
передбачає, що інформація є об'єктом особистих немайнових прав, об'єктом
особистих прав фізичної чи юридичної особи.
Інформація не може
бути об'єктом речових прав. Держава, отримуючи чи створюючи інформацію, не стає
її власником і не може відповідно розпоряджатися нею на власний розсуд - вона
лише виконує стосовно інформації певні, надані їй законодавчими актами, повноваження,
зокрема стосовно оприлюднення та надання інформації на запит з метою реалізації
основоположного права особи на доступ до інформації.
Немає коментарів:
Дописати коментар