Арешт майна як захід забезпечення
кримінального провадження в свій час стали новелою нового
кримінального процесуального кодексу України. На сьогоднішній день його
неоднозначне трактування слідчими суддями призвело до того,що необхідно
терміново вносити зміни, щоб захистити права учасників кримінального процесу.
Практика показала,що клопотання про арешт за своєю популярністю посідає друге
місце серед кількості клопотань про застосування заходів забезпечення.
В
умовах постійного застосування арешту майна під час здійснення кримінального
провадження та активної позиції держави в питанні реформування судової системи,
існує низка проблем, пов'язаних із недостатнім нормативним врегулюванням
щодо реалізації своїх законних прав учасниками кримінального процесу, в тому що
в одних учасників вони більш ширші в інших набагато звужені, що значно
ускладнює практичну реалізацію регламентованих КПК України загальних засад
кримінального провадження.
Відповідно до ч. 1
ст. 170 КПК України
арештом майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб,
які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями
підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно
небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження,
у разі якщо до такої юридичної особи може бути застосовано захід
кримінально-правового характеру у вигляді конфіскації майна, можливості
відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування
арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку.
На практиці дуже багато апеляційні суди скасовують ухвали місцевих судів
аргументуючи дуже просто, що особа не є по справі підозрюваною, обвинуваченою,
чи засудженою. Ми вважаємо, що ч.1 ст.170 КПК України підлягає глибокій
деталізації тому,що судді розуміють це тільки до першої коми в даній частини
статті 170 КПК весь інший текст який йде після слів підозрюваного ,
обвинуваченого вони розцінюють як таке,що на майно інших осіб місцеві суду не
мають права накладати арешт. І такі справи ми маємо по своїй роботі і прийняті
рішення Апеляційним судом міста Києва.
Окрему увагу
під час розгляду питання арешту майна необхідно звернути і на ч. 3
ст. 170 КПК України,
яка зазначає, що арешт може бути накладено на майно яке перебуває у власності у
підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну
відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або
неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, і перебувають у нього
або в інших фізичних, або юридичних осіб, а також які перебувають у власності
юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, з метою забезпечення
можливої конфіскації майна, спеціальної конфіскації або цивільного позову.
В даній
частині ст..170 КПК ми вважаємо законодавець зобов’язаний чітко визначити коло
осіб, які в силу закону несуть відповідальність і за яку щкоду.? Чи достатньо
наявності цивільного позову по кримінальному провадженню чи ні? Знову ж таки
Апеляційні суди це трактують що коло осіб які несуть відповідальність це має
бути підозрюваний, обвинувачений чи засуджений? Але підозри може ніколи і не
бути, як тоді?
Ми вважаємо,
що цивільний позивач має право звертатись до суду з клопотанням про арешт майна
( це право на даний час є) до будь-якої фізичної чи юридичної
особи, яка в силу закону несе відповідальність за шкоду завдану
цивільному позивачу, потерпілому.
При цьому
звертаємо увагу, що ст. 170 КПК, зокрема ч. 3 ст. 170 КПК чітко зазначає
перелік осіб, на майно яких може бути накладений арешт та не передбачає, що
зазначений перелік підлягає розширенню.
Однак, на
практиці досить часто зустрічаються випадки, коли особа, чиє майно арештоване
не має статусу підозрюваного, обвинуваченого або особи, яка несе цивільну
відповідальність за дії підозрюваного, обвинуваченого та не є юридичною особою щодо
якої здійснюється кримінальне провадження.
Подібна ситуація виникає, зокрема, у
випадках, коли слідчий, прокурор, слідчий суддя або суд з посиланням на ст.
167 КПК України
визначають, що майно відповідає критеріям, зазначеним у частині другій КПК
України, а саме:
1. підшукане,
виготовлене, пристосоване чи використане як засіб чи знаряддя вчинення
кримінального правопорушення та (або) зберегло на собі його сліди;
2. призначалося
(використовувалося) для схиляння особи до вчинення кримінального
правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального
правопорушення або винагороди за його вчинення;
3. є
предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов'язаного з його
незаконним обігом;
4. одержане внаслідок
вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від них, а також майно,
в яке його було повністю або частково перетворено, при цьому не узгоджуючи
критерії, встановлені ст.
167 КПК з переліком
осіб, на майно яких арешт накласти дозволено.
Однак,
сукупність наведених підстав не завжди покладається в основу судового рішення
за підсумками розгляду клопотання про накладення арешту. Існують непоодинокі
випадки неправомірного накладання арешту на майно особи, що є підставою
звернення до суду із захистом незаконно обмеженого права власності.
Наприклад: Кодекс
говорить що на майно добросовісного набувача не може бути накладено арешт.
Орган досудового розслідування визнає його речовим доказом і звертається
до суду з клопотанням про арешт і суд його задовольняє.
В даних
випадках необхідно відмітити,що слідчі судді абсолютно на практиці не бажають
вивчати та вникати в деталі справи. В них одна на все відпавідь: «є кримінальне
провадження і слідчий поліції, прокуратури нехай з цим розбирається». А останні
сьогодні вже навчились зловживати цим при цьому досить майстерно
вводити свої протиправні дії під вигляд кримінального процесу. Це
пов’язано насамперед з «віджимом» транспортних засобів та іншого рухомого
майна.
Виходячи
з прав, наданих КПК України учасникам кримінального провадження, можна виділити
два способи захисту права власності на арештоване майно, а саме: скасування
арешту шляхом подання клопотання (ст.
174 КПК) або подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді про
арешт з вимогою про скасування зазначеної ухвали та постановлення нової ухвали
про відмову у задоволенні клопотання про накладення арешту (ст.ст. 310, 407
КПК).
Клопотання
про скасування арешту подається слідчому судді в загальному порядку.На практиці
накладений на транспортний засіб арешт практично скасувати не
можливо. Більше того судді в своїх ухвалах про відмові в скасуванні
арешту зазначають,що ухвала оскарженню не підлягає. І в цьому ми також
вважаємо,що законодавець допустив промах.
Статтею
309 КПК України передбачено,що
серед ухвал слідчого судді які можуть бути оскаржені під час досудового
розслідування відносяться ухвали(п.9 ) про арешт або відмову в ньому. Про
апеляційне оскарження відмови у скасуванні арешту нічого взагалі не сказано.
Але якщо слідувати букві закону то Глава 17 КПК називається: «Арешт
майна», тоді виходить що відмова у скасуванні арешту слідчого судді
також підлягає оскарженню.
Ми
вважаємо,що чітке визначення такого права сторони кримінального
провадження дасть належний інструмент адвокат, іншим зацікавленим особам у
боротьбі з необґрунтованими арештами
Стаття
310 КПК оскарження ухвал слідчого судді здійснюється в апеляційному порядку.
Статтею
393 КПК встановлений
перелік осіб, що мають право апеляційного оскарження. Такими особами є
обвинувачений, його законний представник чи захисник, законний представник,
захисник неповнолітнього чи сам неповнолітній, законний представник та захисник
особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів
медичного характеру; прокурор; потерпілий або його законний представник чи
представник; цивільний позивач, його представник або законний представник;
цивільний відповідач або його представник; представник юридичної особи, щодо
якої здійснюється провадження; інші особи у
випадках, передбачених цим Кодексом.
Однак діючий
КПК не передбачає випадку та не встановлює порядку подання апеляційної скарги
на ухвалу про накладення арешту для іншої особи (власника або володільця
майна), а також не містить норм, що зумовлювали б процесуальний статус такої
особи, крім права подати клопотання про скасування арешту та права бути
присутнім під час розгляду клопотання про застосування заходу забезпечення та
отримати ухвалу про арешт.
Вказаний пробіл в законодавстві юристи —
представники власників майна змушені вирішувати шляхом посилання на статті КПК,
що містять в собі терміни «інший власник майна» (ст. 172, ), «інша
заінтересована особа» (ст. 173 КПК), «інший власник або володілець майна» (ст.
174) та самостійних і досить неоднозначних висновків про те, що
подібне згадування є випадком надання іншій особі права перегляду рішення в
апеляційному порядку.
Така ситуація
значно ускладнює процес обґрунтування звернення із апеляційної скаргою та
створює ризики для власників майна, що можуть бути виражені в поверненні
апеляційної скарги з мотивів подання особою, яка не має на це права.
Отже, власник
майна, що не є підозрюваним, обвинуваченим, не несе відповідальність за дії
підозрюваного, обвинуваченого та не є юридичною особою щодо якої здійснюється
провадження, формально позбавлений права скористатися другим способом
скасування обмеження свого права власності — поданням апеляційної скарги.
А поки, до
уточнення зазначених положень КПК України та приведення практики слідчих,
прокурорів, слідчих суддів та суду у відповідність до вимог закону та його
суворого дотримання, кожне звернення власника або іншого володільця майна, який
не є підозрюваним, обвинуваченим, особою, що несе відповідальність за дії
підозрюваного, обвинуваченого чи неосудного або юридичною особою, щодо якої
здійснюється кримінальне провадження, до апеляційного суду зі скаргою на ухвалу
про накладення арешту перетворюється на процес, коли той, чиї права не мали б
бути обмеженими, звертається до суду в порядку, який мав би бути передбаченим.
Автор статті: Юридичний
Центр «Алекс»
www.alexcenter.com.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар